Середа, 22.11.2017, 08:21
Вітаю Вас Гість | RSS

  Публiчно-шкiльна бiблiотека села Цепцевичi

Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 31
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Наша спільнота

 Село Тутовичі

  

Населений пункт село Тутовичі - центр сільської ради. До складу Тутовицької сільської ради входять села:  Тутовичі, Цепцевичі, Висове, Довге, Чемерне. Сільська  рада утворена у 1939 році. 

Вперше про село згадується в “Архіві князів Любартовичів Сангушків в Славуті” за 1511 рік як про с.Тутовіче. На Погоринському ключі поселень у межах Сарненського району с. Тутовичі чи не найстаріше після Степаня, Кричильська та Короста. І значно старіше за Цепцевичі, Тріскині та Ремчиці. Існує багато легенд про походження назви села. Одні люди переказують, що тут проживало плем’я дулібів – волинян на чолі зі старійшиною Тутоле, на честь якого і назвали поселення. З іншої версії слідує, що нібито риболовам сподобалось місце на правому березі повноводної, тихоплинної Горині, а саме ліси, що в притул наближались до неї, широкі затоки і луки, красиві обрії. Тож вони і вирішили оселитися тут. Сполучення цих двох понять породило цікаву назву - Тутовіче, що згодом перейшло в Тутовичі. Ще за однією - питання про поселення в цьому місці вирішувало віче, яке і вирішило, що треба оселитися тут.

Тутовичі мають багату історію. Його мешканці радо вітали загони Северина Наливайка, що прибули сюди у 1596 році, й самі вливалися в них для боротьби  проти шляхетського панування. З новою силою розгорнулась боротьба селян краю в період Визвольної війни 1648 - 1654 років під проводом Богдана Хмельницького. Тоді на боротьбу    проти    польської шляхти піднялося населення багатьох пригоринських і прислучанських сіл.   Повстанські загони  діяли в Тутовичах, Коросту, Ремчицях, Немовичах, Тинному. За Великими Цепцевичами збереглися кургани, де зупинялися на відпочинок запорозькі козаки. Саме біля Тутович переходили мілководну Горинь загони повстанців.

В минулому село Тутовичі належало до Луцького повіту. Село прикрашала Свято-Михайлівська церква, дерев'яна, з такою ж дзвіницею, - старий свідок величезної кількості подій, що пронеслися над цим поліським селом. З історичних джерел відомо, що цій святині понад 360 років. Церкві належало понад 80 десятин землі, діяла церковнопарафіяльна школа. На кінець XIX століття в селі нараховувалося 696 парафіян, з яких 352 - чоловіки і 344 -жінки.

Таких архітектурних пам’яток на Поліссі одиниці. У 2009 році церкву було відновлено за кошти уродженця села, який на даний час проживає у Росії, генерального директора Московського заводу плавлених сирів «Карат» Володимира Корсуна. Оновлена церква дійсно стала окрасою та гордістю села, одним із символів духовності, віри й патріотизму місцевих християн. Кожне село має свій неповторний шарм,  свою історію. Люди примножують тут свої здобутки, бережуть славні традиції й обряди, передаючи дітям й онукам  багатство свого родоводу.

У листопаді 1917 року в селі було проголошено радянську владу, восени 1920 року Тутовичі  разом  з  західноукраїнськими  землями попали під владу Польщі. У вересні 1939 року на Західну Україну знову прийшла радянська влада. В цьому році було створено сільську раду, першим головою сільської ради був Якименко Кирило Матвійович. Архівні дані наявні з післявоєнного 1947 року.

22 червня 1941 року Німеччина напала на Радянський Союз і  відкрилася найжахливіша сторінка в історії держави, краю, села… Сотні чоловіків із Тутович та прилеглих сіл  пішли на фронт. Додому повернулося їх мало. Десятки рядових бійців сплять вічним сном  на колишніх полях битв  із загарбниками в Прибалтиці, містах і селах Європи. За бойові заслуги 14 воїнів відзначено орденами та медалями Великої вітчизняної війни.

Під час війни 1941-1945 років за дорученням керівника Сарненської підпільної диверсій­но-розвідувальної організації Мураді Фідарова підпільник Іван Наумець створив антифашист­ську групу в селі Тутовичі. До групи ввійшли колійник Кири­ло Момоток, лісник Петро Тинкевич, лісооб'їждчик Тимофій Ковальов, селяни Олексій та Павло Бігуни.

Важко загоювала рани Великої Вітчизняної війни Україна. Особливий тягар ліг на плечі села. Усі повоєнні біди відчули на собі й жителі Тутович. Довелося людям вступати в колгосп «Шлях до комунізму», який було створено у 1948 році. Ті, хто не мав  реманенту, худоби, поля, бачили в ньому порятунок. Першим головою колгоспу був житель села Тутовичі, колишній батрак пані П’ятковської - Момоток Іван Омелянович. 15 серпня відбулися перші загальні збори колгоспників, де було розглянуто заяви селян, бажаючих бути членами артілі, прийнято статут сільськогосподарської артілі, вибрано правління колгоспу.

Але не всім було до вподоби колгоспне життя. Противники колективного господарювання, які не хотіли миритися з  втратою приватної власності, тероризували селян – бідняків. Внаслідок боротьби між колгоспниками і їх противниками було вбито і закатовано 30 чоловік, спалено 11 хат активістів колгоспу. У 1948 році весняну оранку виконали тракторами Сарненської МТС. З цього ж року в колгоспі вже перебували 82 особи.

У 1951 році відбулося укрупнення колгоспів. До складу колгоспу «Шлях до комунізму» увійшли колгоспи ім. Чкалова та ім. Чапаєва. Укрупнений колгосп перейшов до розширення фонду орних земель за рахунок  освоєння перелогових земель, осушення боліт. Колгосп обробляв 5195 га землі, в т.ч. 1560 орної. У господарстві вирощували льон, картоплю, розвивалося м’ясо-молочне тваринництво. В 1949 році в селі Тутовичі було побудовано сільський клуб, першим завклубом був Сорока Нафанаїл Григорович. В приміщенні клубу було виділено кімнату під бібліотеку. Її послугами користувалися мешканці та учні школи не тільки села Тутовичі, а також наближених сіл. Першим бібліотекарем працювала  Бойко Валентина Іванівна. В 1970-х роках було побудовано окреме приміщення бібліотеки, яка функціонує і до теперішнього часу. До послуг жителів села було відкрито дільничну лікарню на 35 ліжок та амбулаторію, з 1956-го до 1960-го на прийом сюди прихо­дили хворі з Яринівки, Цепцевич, Тріскинь, Довгого й навіть із сіл Володимирецького району. 

До 1967 року з села до райцентру вела  ґрунтова дорога. У 1967 році на честь Жовтневої революції прокладена дорога з твердим покриттям від Сарн до Тутович через Тріскіні та Цепцевичі, і від Тутович до Довгого, Чемерного і на вихід до траси м.Сарни. У період 1970-2000-х років багато змін відбулося на селі. Побудовано нове приміщення правління колгоспу (нова назва «Горинь») та сільської ради. Громадою християн віри євангельської збудовано молитовний будинок. В ці роки село росте і чисельно, і в плані побуту, в  середньому в рік будується по 5-7 будинків селян.

Промінчиком доброго, вічного, розумного в селі є загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів, яка відкрила двері для сільської дітвори у 1987 році. Понад 25 років  директором школи працювала Гнатюк Лариса Федорівна. Утім, гордяться в селі й іншими заслуженими освітянами, які все своє трудове життя присвятили навчанню та вихованню місцевих дітей. Це, зокрема, ветерани педагогічної праці Валентина Григорівна Шевчук, Віра Яківна Жакун, Ніна Титівна Бігун, Неоніла Ксенофонтівна Хомич, Лариса Василівна Бігун, які довгі роки  успішно навчали учнів. На даний час у школі працює 30 вчителів та навчається 330 учнів.

Після проголошення Не­залежності України великі зміни відбулися  в Тутовицькому колгоспі «Шлях до ко­мунізму»,  який спочатку пе­рейменували в «Горинь», а згодом на базі колективно­го сільськогосподарського приватного підприємства ут­ворилося декілька само­стійних господарств, одне з них - се­лянсько-фермерське «Тутовицьке».

Працює в селі три магазини,  кафе-бар, відділення поштового зв’язку. Відновили рух рейсові автобуси. Населений пункт забудовано добротними будівлями, майже у кожному дворі є автомобіль та різний сільськогосподарський реманент.

Село процвітає, будується, бо живуть у ньому працелюбні, як бджілки люди, які трудяться з ранку до вечора, аби на столі був хліб насущний. Завзяття, пристрасть до селянської праці передають у спадок дітям, вони – їх майбутнє.

Село Довге

Цей населений пункт відомий з 18-го століття, коли західно-українські землі належали  Польщі, тоді було побудовано  залізничну станцію Тутовичі, яка знаходиться поблизу села. 

В 1947 році було створено колгосп «Червоний партизан». Хата - читальня  була відкрита у 1950 році, а в 1953 році було побудовано ФАП. Для відпочинку  молоді 1955 році побудували клуб.  Школа, яку побудували поляки, проіснувала  до 1977 року, а в 1992 році в с.Довге збудували нове приміщення 9-ти річної школи.

На території села Довге є декілька магазинів: «Верес», «Візит», «Макарови», «Будівельник». За роки незалежності село розбудувалося,  громада села збудувала Свято-Пантелеймонівську церкву (1997р.). Для відпочинку і дозвілля жителів села в 2009 році побудували новий клуб та бібліотеку. 

На даний час в селі Довге проживає 1200 чоловік при наявності 220 дворів, переважно молодь. 

Село Чемерне

 

На початку XX століття розпочалося будівництво залізниці Сарни-Ковель. Теперішня станція «Тутовичі» мала будуватися в центрі нинішнього села Чемерне, напроти контори торфопідприємства. Тому поліський пан вирішив збудувати собі біля станції дім. Було в цій місцині кілька хатин під соломою. Так як панська світлиця мурувалася із каменю та цегли, це місце люди називали «Мурованка». А залізничний міст через магістральну канаву, яка осушувала болота, будував Чемернянський. Люди з навколишніх сіл, які працювали на будівництві моста та осушенні боліт, казали, що йдуть на роботу до Чемернянського. Згодом назва «Мурованка» відпала і торфородовище стали називати «Чемернянське», а село «Чемерне». Є і інша версія походження назви села від назви одноіменної рослини – чемерник, рід багаторічних, трав’янистих рослин родини жовтецевих. Рослина отруйна, але з неї виготовляють ліки, що призначають при серцево-судинній недостатності. Є ще лугова рослина чемериця.
На околицях сучасного Чемерного знайшли археологічні пам’ятки Стажимжовської культури – кінця енеоліту та бронзової доби (ІІ-е початок І-го тис. до нашої ери).
Йшов 1945 рік. На заході ще гриміла війна, як розпочалася робота з відбудови торфопідприємства в Чемерному. Ось що писала тодішня «районка»: «Колектив робітників торфорозробки сумлінно взявся на відродження виробництва. Вчасно проведені підготовчі роботи дали можливість у перший день добитися високої продуктивності праці. За день було нарізано 12 тис. торфоцеглин. Якість товару хороша». Видобуток палива, в якому відчували в повоєнні часи гостру потребу заводи, фабрики, населення, зростав. У 1946 р. видобули 3800 тонн торфу, а в 1950 р. – 54948 тонн. На території Чемернянського торфовища розміщені родовища торфу потужністю шарів 1,5-2,5 метрів.
З роками з’явилась техніка, розвивалось підприємство, а з ним зростав добробут жителів. У 1952 р. у селі звели школу. У колишній конторі торфопідприємства, яку передали навчальному закладу, облаштували методичний кабінет, шкільну бібліотеку, спортивну кімнату.
Місцева бібліотека була побудована 1 жовтня 1956 року. Це була профспілкова бібліотека. Основним керівником бібліотеки був торфком, який виділяв кошти на придбання літератури.
У недалекому минулому про торфове підприємство «Чемернеторф» знали за межами області, тому що воно забезпечувало потреби населення, підприємства, організації та установи якісним паливним торфом, а колгоспні лани – торфомінеральними добривами. Нині ж виробництво занепало, а підприємство збанкрутувало.
У Чемерному також є клуб,  діє спортивна кімната де можна пограти у теніс, шахи, доміно, позайматися на тренажерах. У бібліотеці гарно провести свій вільний час, прочитавши цікаву книгу, газету чи журнал.  У Чемерному є поштове відділення, ФАП, будинок молитви та магазини. 
 

Село Висове

  

За територіальним поділом с. Висове (колись хутір Висовп) належить до Тутовицької сільської ради. Донедавна було хутором. Сьогодні має генеральний план забудови та статус села. Висове розташоване за 2 км від с. Цепцевичі.
Село Висове має походження від назви польського пана Джорджа Висовпа, який проживав в населеному пункті до 1930 років. Хутір Висовп належав до Луцького повіту, Волинської губернії так як він відносився до села Цепцевичі. Після Великої Вітчизняної війни поляки були вигнані з своєї землі, однак назва населеного пункту «Висовп» так і залишилася, а на сьогоднішній день це назва села Висове. Можливо, першими поселенцями на хуторі й були селяни, що обробляли поля польського пана. Маєток було спалено, однак залишились землі, які належали пану. Пізніше ці землі були роздані громадянам, які працювали в пана і проживали в даній місцевості.
1941-1945 років сотні чоловіків із Тутович, Висового, Цепцевич пішли на фронт. У повоєнні роки до школи, яку відкрили у звичайній дядьківській хаті, вдень ходили діти, а в ввечері поспішало доросле населення. Адже в переважній більшості воно було неписьменне. У школі не було не те що дерев’яної підлоги, а й навіть глиняної. За чорнильниці дітям тоді служили невеликі скляні пляшечки. І лише згодом з’явилися невиливайки. Жителі села вступали в колгосп.
До 1970 року Висовп відносився до с. Цепцевичі та відзначався, як хутір, в 1976 році йому було присвоєно назву села Висове.
За роки незалежності проклали сюди й дорогу з асфальтним покриттям, звели школу. На черзі будівництво фельдшерсько-акушерського пункту.
На сьогоднішній день в с. Висове 99 дворів, населення - 554 чоловік.
Пошук
Календар
«  Листопад 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930
Друзі сайту